25 травня у Києві у просторі Повір у себе Space відбулася публічна розмова з Патрицією Шморгун Гаврилишин та Христиною Гаврилишин-Батрух. Чи не вперше доньки видатного українського економіста, мецената, візіонера Богдана Гаврилишина разом взяли участь у такій дискусії. Модерувала розмову засновниця Благодійного фонду «Повір у себе» Ірина Іванчик.
Тема зустрічі «Добродіяння як спадок» об’єднала в собі безліч питань – як плекати культуру благодійності у власній родині, передавати її з покоління в покоління, і пророщувати за межі власного дому, щоб допомагати й приносити користь іншим. Через понад місяць після події ми публікуємо нотатки розмови, щоб продовжити її з широким колом читачів і читачок для натхнення й персональних роздумів.
Вихідною точкою дискусії стала теза про те, що сьогодні в Україні є перше покоління бізнесменів, які створили власний капітал і вже починають думати про передачу цього капіталу наступним поколінням, щоб ті продовжили розвивати його.
Родина Гаврилишиних – приклад другого покоління, яке продовжує не фінансову імперію, а спадщину благодійності, передану через ціннісні орієнтири.
— Як це відбувалося у вашій родині? Як передавалася ця спадщина? Наскільки це було природно? І як ви бачите продовження цього після себе? — розпочала пані Ірина.
— Для мене надзвичайно важливим став момент, коли батько взяв мене до Індії. Мені 15 років, я зі Швейцарії. І ось ми прилітаємо в Індію 70-х років. Неймовірна бідність. Пам’ятаю перший день. Ми їдемо, і я бачу сотні тисяч людей, які живуть просто на тротуарах. Уявіть собі дівчину 15-ти років, яку до цього ніхто не готував. Це був шок.
І батько не мусив більше нічого пояснювати. Я зрозуміла головне. Якщо в тебе є доступ до освіти, медицини, безпеки, родини, дому – це вже привілей. А з привілеєм приходить відповідальність. Я тоді перестала думати, що всі живуть так, як ми. Натомість почала думати, що якщо я маю більше, то маю щось із цим робити, а не тримати це лише для себе, – Патриція Шморгун Гаврилишин.
— Так, усе це виросло з прикладу і з цінностей. У нашій родині ми називали це навіть не цінностями, а вартостями. Приклад і вартості. Саме так. І з дитинства в нас було відчуття, що ми маємо щось робити, щось змінювати, рухати вперед, – Христина Гаврилишин-Батрух.
У світлі 100-річчя від дня народження Богдана Гаврилишина, яке в Україні відзначатимуть 19 жовтня, окремим фокусом розмови стало його особистісне й професійне становлення. Повернувшись в Україну на початку 1990-х рр. і докладаючи значних зусиль до процесу відновлення Незалежності нашої держави й розвитку інституцій, ім’я Богдана Гаврилишина чітко записане серед тих, хто стояв біля витоків культури меценатства в Україні.
— Звідки це? Хлопчик із маленького села на Тернопільщині, який пройшов дуже складний шлях, але попри все бачив, вірив і творив майбутнє. Звідки ця візійність? Ваша історія про Індію також це засвідчує. Адже ваш батько поїхав туди не просто побачити бідність, а відкрити бізнес-школу. Тобто він мислив про розвиток, освіту, побудову інституцій. Це дуже візіонерське мислення.
— Перше – любов. Він любив людей. Не просто поважав. Любив. І це дуже незвично для людини, яка формувалася в середовищі страху, недовіри, системного контролю. А в нього було навпаки. Ми справді вважаємо, що найголовніше, що можна передати – це любов. Любов створює внутрішню впевненість. А без впевненості важко йти вперед.
Друге – старший брат. Батько дуже поважав свого старшого брата. І той завжди говорив йому: «Ти можеш». Це теж формує віру в себе.
І третє – наша мама. Ми багато говоримо про благодійність, про бізнес, про передачу спадку. Але дуже часто основа цього – стосунки. Любов. Довіра. Підтримка. Батько пережив багато важкого. Він писав про це. Але завжди йшов уперед. Бо відчував, що має щось, чим може поділитися, – Христина Гаврилишин-Батрух.
— Є один дуже особистий спогад. Ми в дитинстві цього навіть не усвідомлювали. Після обіду зазвичай батько трохи відпочивав, готувався до лекцій. Потім сідав у машину, заводив двигун… І раптом повертався назад у дім, до мами. Іноді просто хотів ще кілька хвилин побути поруч. Мама це розуміла. Вона знала, наскільки важливою для нього була ця підтримка. Тиха присутність. Це давало йому внутрішню силу, – Патриція Шморгун Гаврилишин.
Любов, відповідальність, відчуття призначення тепер є серед цінностей Фонду родини Богдана Гаврилишина, який після 2017 року продовжує справу видатного українця – надає змінотворцям можливості для розвитку. Напрями діяльності фонду вибудовані навколо програм для молоді, розвитку молодіжної дипломатії, роботи з принципами відповідальності людини та поширенням спадщини Богдана Гаврилишина.
— Перейдімо до третього покоління. Ви – друге покоління благодійників. А що з наступним поколінням?
— У кожного свій шлях. Мій син – лікар-невролог. У 2016 році він працював у Львові з ветеранами, і це вплинуло на нього. Після початку повномасштабної війни він фактично залишив медичну практику й присвятив себе допомозі Україні. Він надає медичну допомогу, співпрацює з українськими організаціями, їздить у шпиталі. Тобто так, передача може відбуватися. Але моя донька цим не займається, що теж нормально. У неї інший етап життя – родина й дитина. Це теж цінний шлях. Колись батько запитав мене: «Чому ти не займаєшся більше українськими справами?». А я відповіла: «Поки ти живий – це твоя справа. Потім прийде мій час». І так сталося. Бо є різні етапи життя. Молоді люди будують кар’єру, сім’ю. Не завжди є ресурс для благодійності. Але якщо приклад був сильний, це повертається, – Христина Гаврилишин-Батрух.
— А як щодо діяльності Фонду родини Богдана Гаврилишина? Як ви розумієте, що ваша робота з молодим поколінням має сенс?
— Скажу дуже просто. Я вчуся у них. Щодня. І для мене це вже достатній показник, – Патриція Шморгун Гаврилишин.
— Постійно зустрічаю наших випускників і випускниць на міжнародних заходах, у державних інституціях, у громадському секторі, у бізнесі. І щоразу це сильне відчуття, що ми дали їм інструменти, а далі вони знайшли власний шлях. Думаю, це головний результат, — Христина Гаврилишин-Батрух.
Одна з яскравих частин інтелектуального спадку Богдана Гаврилишина – Декларація відповідальності людини, яка є ціннісною основою всіх програм та активностей фонду. Створена у 2014 році після Революції Гідності, Декларація вміщує 15 етичних принципів, що слугують дороговказами до суспільного розвитку. Сьогодні робота з цією темою складає у фонді окремий напрям, новим кроком у якому стала презентація соціологічного дослідження «Сприйняття відповідальності в українському суспільстві» напередодні.
— Насамкінець перейду до теми відповідальності людини. Бо часто слово «відповідальність» звучить як щось важке. Як обов’язок. Як тиск. Як щось, що тебе обмежує. А як сприймати це інакше?
— Обов’язок приходить ззовні. Відповідальність – ізсередини. Це внутрішній вибір. Якщо в тебе є права, але немає відповідальності – ці права порожні. Бо ми живемо не наодинці – у сім’ях, спільнотах, суспільстві. Тому відповідальність є продовженням свободи.
Обов’язок – це «мушу». Відповідальність – це «обираю». Україна зараз бореться за свободу. А свобода без відповідальності не працює. І, можливо, саме тому ця тема так відгукується в Україні, – Христина Гаврилишин-Батрух.
— Мені це нагадує відповідь, яку я колись дала студентам, коли мене запитали: «Що означає бути дорослим?» І я тоді сказала, що коли ти дитина, то за тебе відповідають інші. Коли стаєш студентом, то відповідаєш за себе. Коли створюєш сім’ю – за інших. Коли стаєш керівником – за команду. А потім приходить момент, коли ти відповідаєш за світ, у якому живеш. І мені здається, українці зараз демонструють саме цю дорослість, – Патриція Шморгун Гаврилишин.
_________________________________________
Подію організовано у партнерстві Благодійного фонду «Повір у себе» та Фонду родини Богдана Гаврилишина.
